Підготовка
До цього заїзду я особливо не готувався. Здебільшого їздив бревети, але не надто багато.
Приблизно за місяць до події проїхав свою першу тисячу (тобто BRM1000) у залік ACP (та й узагалі), а після того навіть не сідав на велосипед.
Десь у книжці про тренування атлетів бачив фразу, що головне в тренувальному процесі — відпочинок. Це стало для мене іронічним виправданням.
Та з фізичною формою мені пощастило. Принаймні цю «рандонерську олімпіаду» я здолав.
Заздалегідь вирішив підлаштувати свою посадку на GURU Fit, що виявилося зайвим. Так, посадку трохи підправили, але загалом із нею було все гаразд. Та й сама процедура не з дешевих.
Початок
Старт — це свято, і воно відчувається, навіть якщо не на стадіоні й не тисячі людей. Це щось душевніше. Ми стартували в ніч, і було дуже дивно, — і дуже приємно, — що багато людей просто приїжджають кудись у ліс на машині із сім’ями сказати тобі: «Bon courage!», «Salut!», «Bonsoir!» і багато іншого, чого я вже й не згадаю.
Перша ніч видалася такою собі гонкою. Величезна кількість велосипедистів, проте мало хто спілкується, і чутно тільки шум коліс на дорозі. Періодично повз групу, у якій їдеш, проноситься інша, і частина твоєї намагається причепитися за хвіст. Хтось швидко відпадає, а хтось зникає в темряві. На підйомах часто зустрічаєш тих, хто півгодини тому відірвався від твоєї (тодішньої) групи. І так усі перемішуються і мчать уперед, поки багато сил.
Уперше я зупинився на місці, де не було контролю й можна було поїсти, піти в туалет чи просто відпочити. Зараз розумію, що тоді просто витратив свій час. І навіть двічі, хоча усвідомив це дещо пізніше.
Змарнував там приблизно годину, щоб щось перекусити. І це було зовсім неважливо, як виявилося згодом.
Залишивши місце зупинки, я через деякий час зрозумів, що задня перекидка працює неправильно. Найвищі передачі не вмикаються. Передня перекидка теж відмовилася працювати, справною була тільки одна передня зірка.
Довго думав, що ж могло статися: схоже, мій велосипед просто зачепили й він упав на задній перемикач, через це трос з’їхав, а дві найменші зірки перестали бути доступними. Що сталося з переднім перемикачем — досі загадка.
І ось — посеред ночі й десь посеред нічого — я мусив зупинитися й налаштувати перемикачі. Це й був той «подвійний» час, що я витратив на першій зупинці.
Думаю, зайве казати, що варто перевіряти, чи велосипед стоїть добре й не перетинається з іншими колесами, кермом чи чимось іще. А от перед виїздом перевірити, що передачі перемикаються як слід, — не найгірша ідея.
Середина
Після першої ночі всі дещо заспокоїлися. Все ще були групи, які кудись спішили, але вже не так часто.
Мені подобалося їхати наодинці, іноді спілкуючись із різними людьми.
Для себе вирішив, що часу маю достатньо, тож їхав без поспіху. Розраховував на те, що помиюся й посплю десь на середині дистанції чи трохи далі. Тому просто тримав темп, який зберігає мої сили, — а їхати ще достатньо, — і розраховував дістатися Бреста без сну й болю в тілі.
Іноді втомлювався, найчастіше вночі. На відрізку між Каре-Плуге й Брестом — тут я їхав уночі — мене стало водити дорогою: я засинав на сідлі. Вирішив узяти приклад людей, які сплять просто неба біля дороги, тож ліг поспати на пів години.
Мені здавалося, що в місті спати тепліше, ніж у лісі. При собі я не мав нічого спеціального для сну: ані підстилки, ані термоковдри. Я знайшов газон і ліг на траву, мокру й холодну від роси, на груди поклав телефон із таймером на 30 хвилин та спробував заснути.
Прокинувшись за таймером, відчув, що мене трусить від холоду: рухи були сковані, а м’язи напружені. Та все одно я відпочив і вже не засинав дорогою.
Це був найхолодніший час доби — саме перед сходом сонця, повітря вологе й холодне, а конденсат капав із шолома просто перед очима.
Коли зійшло сонце, стало значно тепліше. Залишок дороги до Бреста обіцяв нам важку дорогу назад: здавалося, що ми хвилин 30 постійно спускалися, і це трохи бентежило, бо треба повертатися, уже піднімаючись.
Заїзд у Брест все ж таки хвилював: було якесь піднесення, розуміння, що вже подолано половину дистанції і що ти таки рухаєшся, а 1200 км — не космічна дистанція. Це дуже ефектно: пішохідно-велосипедний міст, яким ми заїжджали, вид на вантовий міст над бухтою, човни на воді.
На контрольному пункті я був трохи прибитий дійсністю, адже до того не фокусувався на динаміці проходження дистанції. 600 кілометрів проїхав майже за сорок із половиною годин, і було схоже, що омріяних чотирьох — шести годин сну мені не бачити. Ба більше, мені здалося, що вже треба поспішати.
Я зібрався, поїв, прийняв душ і поспав приблизно годину, знову поїв і поїхав далі. На все витратив багато — чотири чи п’ять годин. Тайм-менеджмент ніколи не був моєю сильною стороною.
Мої страхи, що виїзд із Бреста та ще десяток кілометрів від нього будуть важкими, не справдилися. Подвійний обід робив дива: я відчував міць у ногах і насолоджувався ландшафтом, укритим м’яким не пекучим сонячним світлом. Я був у захваті, до мене прибували сили; усе виявилося прекрасним. Я й далі їхав без поспіху, на підйомах не намагався забрати чийогось KOMа, скидав передачі й усе ще беріг сили.
Так доїхав до Каре-Плуге. Уже темніло. Я відчував силу в ногах, тож вирішив не затримуватися: може, виграю час і посплю кілька годин. Трохи перекусив і поїхав далі.
Ніч провів дуже добре. Відчуття, що ти все ще енергійний, хоча вже третю добу на велосипеді, підбадьорювало. Майже весь час я їхав сам; іноді мене хтось наздоганяв, а іноді я обганяв групи велосипедистів.
Лудеак, штамп, паста, поїхали далі.
На ранок я виснажився. Відчував, що мені важко, ейфорія, яка супроводжувала мене цілу ніч, раптово зникла. Я їхав не швидше ніж двадцять кілометрів на годину. Хотілося спати, почувався знесиленим. І я знав, що в мене немає часу відпочити. Між мною і Тентеньяком була одна зупинка без контролю — там я збирався поїсти й трохи перепочити.
На зупинці помітив за собою, що зовсім не хотілося їсти, і це мені не сподобалося. Насилу випив коли, потім з’їв пасту, випив кави з булкою і поспав 20 хвилин. Мені було холодно, — якраз світало, — і м’язи знов були сковані. Я вже відчував утому й емоційно не хотів сідати на велосипед.
Вирішив… зробити ранкову зарядку. Розтягнув усі перенапружені м’язи ніг, спробував зігрітися, випив ібупрофену, щоб не боліла дупа, і поїхав назустріч сонцю.
Коли доїхав до Тентеньяка, то помітив, що вже відстаю від графіка — ніби контрольний пункт ставить штамп, але з відміткою, що я прибув запізно (чи ні? проте мені сказали, що я вже поза графіком). Це снаги не додало. Емоційно це було навіть важко: позаду приблизно 800 кілометрів, майже 64 години, — і все марно.
Я пішов їсти: це мені вдавалося найкраще, бо відчував, що емоційний та фізичний стан залежить від цього. (От би мої батьки ще мене на кожному КП хвалили, що я такий молодець і що так добре поїв.)
Поки їв, то зрозумів, що мені нічого ж утрачати. Економити сили не було потреби: так я точно не доберуся до фінішу вчасно. Вирішив, що мені потрібно — о диво! — рухатися. Тож я почав стежити за швидкістю руху, трохи пришвидшувався на підйомах і раціональніше поводився з часом на контрольних пунктах. Раціональніше тут — це не найраціональніше. Для мене було очевидним, що я їстиму на кожному КП дорогою до фінішу і що кожен КП займатиме приблизно годину. За цей час планував поїсти, подрімати й набрати води. Розумів, що на довгий сон сподіватися не варто.
Я почав здійснювати свій план: Фужер (це не про п’янку), ще наздоганяю графік, їду далі.
Віллен-ла-Жуель — вчасно! Я в графіку! У місті було свято, і рандонери стали його частиною. Я знову відчув, що все під контролем. Тут я — що не дивно — повечеряв і приліг поспати на газоні: було тепло й світило сонце. Подумав, що 15 хвилин вистачить, але я проґавив таймер і поспав цілу годину. До фінішу було близько 200 кілометрів і 16 із чимось годин.
Після сну я добряче прокашлявся, видав із дихальних шляхів щось зелене, але не звернув на це уваги.
Фініш
Я покинув Віллен-ла-Жуель уночі. Зупинився у волонтерів випити кави й зустрів там Андрія Іващенка. Він — раптово — вручив мені медаль за BRM600 «Сіверський», що я їздив у серпні 2017 року в Сумах. Оце було несподівано. Випили кави й поїхали. Хоча сили ми мали, але перші 130 кілометрів із 200 останніх були виснажливими. Це постійні підйоми. Мені здається, що ніч була не найкращою приправою для цього: всі їхали мовчки, як і першої ночі, і складалося враження, що ми постійно піднімаємося. Після підйому поворот — ти думаєш, що зараз буде спуск, але бачиш тільки гірлянду червоних ліхтариків, яка повзе ще вище.
До Мортань-о-Перш трохи не вистачило заряду батареї на головному ліхтарі, але, на щастя, я мав запасний налобний. Тут я знову поїв, взяв із собою фруктів і зарядив акумулятори. Залишилося проїхати не більше як дві години до світанку зі світлом фар.
Я заліз на велосипед, але відчув, що дуже болить дупа. Я просто не міг на неї сісти. Що ж робити? І тут згадав про ібупрофен. Випив таблетку, і через десять хвилин уже сидів на сідлі. Випробування ще чекали на мене.
Пів дороги до Дре були багатими на підйоми й спуски. Уже на світанку я побачив, що рельєф стає плоским і що майже все вже позаду. Аж ось мене стало турбувати дихання: не вистачало повітря. Я зупинився, глибоко вдихнув і почув, як із сопінням повітря повільно наповнює мої легені. На невеликих підйомах помічав, що мені важко. Їхав, роздумуючи, що ж робити. До Дре залишалося близько тридцяти кілометрів, і там уже не було злих підйомів, але мене бентежив мій стан і те, до чого він призведе.
Я вирішив: якщо відчую хоч якесь погіршення — хоч одне запаморочення від нестачі кисню або сильну тахікардію, то залишу проходження ПБП до наступного разу й звернуся до лікаря.
Але ліміти, які я поставив, не були перевищені до Дре. Залишалося понад три години й 40 кілометрів. Поки йшов до їдальні, ще потестував своє дихання, поміряв пульс — ніби нічого страшного, але могло бути й краще. Поїв, знову взяв фруктів, написав друзям, щоб чекали мене за дві години: я був упевнений, що решту шляху подолаю із середньою швидкістю не менше як 20 км/год. Із запасом три години вирушив назустріч оплескам, шампанському й гарним дівчатам.
І тут не обійшлося без пригод. Фетишисти привласнили частину вказівників маршруту, тому група, у якій я їхав, зустріла перше перехрестя в роздумах. Далі виявилося, що в когось є офіційний трек на навігаторі, і ми рушили за треком. Але група їхала повільно, а я вже починав трохи нервуватися. Виявилося, що їхній час фінішу на 45 хвилин пізніший, ніж мій. Ми їхали «за офіційним треком», але він не був актуальним, тому вказівників не мав. Я вирішив, що це час для кризового менеджменту, проклав маршрут за навігатором і поїхав уперед. Але скоро виявилося, що навігатор веде стежками й не уникає підйомів, а це з моїм диханням було важко. Я вирішив повернути на дорогу, якою ми виїжджали з Рамбуйє, і це стало переможною стратегією.
Через деякий час на дорозі я зустрів велосипедистів — гарний знак. Ось і Рамбуйє. Раціо казало мені, що встигаю, але я перехвилювався, доки кружляв полями, боячись не встигнути.
На фініші мій зір вихопив Тимофія з прапором нашого клубу. Відверто кажучи, мені було дуже приємно, що він зрадів, побачивши мене. Мої враження та його емоції можуть не збігатися. Він підбіг, спитав, чи не візьму я прапор. Нічого було й питати — я з прапором, за фінішною лінією стоять наші дівчата — Дарина з Агнесою — з прапором України.
Я проїхав коло подвір’ям замку, на рамці зафіксували час фінішу — 89:23:26. Далі пішов по штамп, і мені повісили на шию медаль.
Ейфорії не було. Я просто радів, що мені вдалося. Трохи переживав за своє здоров’я. Але не був виснажений, впасти й заснути не хотілося.
Люди
Учасники
Учасників багато. Я знаю кількість людей на ПБП 2007 року і можу екстраполювати цьогорічну редакцію, але…
Мій шкільний учитель фізики доносив нам тезу, що людський мозок не здатний оцінити дуже великі й дуже малі величини. Ми можемо зрозуміти те, що бачимо, але з мікро- й макросвітом у нас проблеми. Так само й для мене — кількість учасників вражала, хоч я і знав, скільки їх приблизно повинно бути.
Також дуже цікаво те, що в Україні ранденери здебільшого досить молоді — рідко коли бачиш людей за 50. З тієї ж статистики за 2007 рік ми бачимо, що середній вік учасників майже 50 років. Це було видно й у день реєстрації.
Я розмовляв з одним французом, то був його -цятий ПБП. Це навіть важко уявити — щонайменше 40 років брати участь у цьому заході!
Підтримка
Це щось, що рухає тебе вперед. Я не кажу про якісь кліше, типу «шалена», але вона була, мабуть, відвертою. Без тисячі людей, криків, гармат, конфеті й духових інструментів із потворними звуками. Це здебільшого невеликі групи людей, яких зустрічаєш найчастіше в містечках, і вони аплодують, а їхнє «bravo» звучить так, ніби вони були на твоєму місці.
Деякі люди просто йдуть у своїх справах, потім зупиняються, повертаються, дивляться, як ти їдеш вулицею, і аплодують тобі.
А ще люди, які пригощали учасників водою, кавою та всім, чим забажали.
Це все неймовірно.
Спецефекти
Втома й відсутність сну додали трохи сюру.
Я поділив би спецефекти на емоційні та візуально-звукові.
Напередодні заїзду подивився інтерв’ю Метью Вокера — вченого, нейробіолога, що досліджує сон і його вплив — особливо його відсутність або нестачу — на людей. Рекомендую і вам його подивитися, або прочитати його книжку ( її я ще не читав).
Візуально-звукові
Візуально-звукові спецефекти доповнювали реальність, хоча цього разу таке траплялося зі мною тільки вночі.
Часто, особливо коли я їхав наодинці, я чув якусь музику, але не міг її розібрати. Оглядався й розумів, що нікого навкруги немає — тільки ліс або поле. Загалом яскравих звукових галюцинацій цього разу не було: упродовж BRM600 на ранок я їхав через село (приблизно п’ята ранку) і побачив колонку, яка стояла біля якогось двору і з якої гучно лунала музика. Трохи потрусив головою, сфокусувався — звук пішов, а колонка перетворилася чи то на колоду, чи то на відро.
Візуальні ж були не надто яскравими, але дуже ефектними. Коли я їхав лісом — і це зі мною було щоночі, — проїжджаючи повз якесь високе дерево, я бачив величну готичну церкву в темряві. Інші дерева здавалися будівлями, мостами, шляхопроводами, але, зібравшись із думками, реальність наздоганяла, і все знову перетворювалося на ліс.
Емоційні
Емоційні спецефекти пояснити складніше.
Окрім звичайної втрати мотивації, що просто виявлялося втомою, вже на останній ранок у мене було досить яскраве емоційне явище. Цілу ніч я кудись поспішав, і ми їхали групою мовчки. Перемикачі швидкостей вже ніби частина твого тіла, люди, що навколо, постійно коливаються: то ти їх обганяєш, то вони тебе, але ти їх постійно бачиш, і ніби тих самих. І от після годин цих перегонів у якийсь момент я задумався: навіщо я це роблю? Ну тобто я просто втратив розуміння, навіщо я взагалі тут їду, із цими людьми, чому я намагаюся їх триматися, чому я намагаюся не скидати темп.
Взагалі важко пояснити, що це було, але мені просто захотілося зупинитися й перервати все.
Добре, що була можливість — і кав’ярня, яка працювала рано-вранці. Там я пересидів ранковий холод, випив солодкої кави, і мозок трохи відпочив від нічного візуального нічого.
Моменти
…
Першої ж ночі постійно помічав сипух — сов із обличчям у формі серця. Час від часу бачив птаха, що перелітає дорогу, торкаючись світлим черевцем світла фар.
…
Після першої ночі весь день відчувався зустрічний вітер. Здебільшого я не тримався групи і їхав сам. Одного разу прилаштувався за тандемом, на якому ззаду сиділа дівчина. Жодних хтивих думок у мене не було (ніби), але дівчина почала якось хвилюватися.
Якийсь час я посидів у них на колесі, а потім поїхав далі, обігнавши тандем. Із периферії свого зору вихопив реакцію дівчини — полегшення.
Сам епізод ніби нічого й не вартий, і, може, я сам собі все вигадав.
Та згодом, вже значно пізніше, з’явилася сторінка, яка давала змогу класифікувати твоє обличчя, мій результат нижче.
Просто пригадав цей момент, коли побачив, як алгоритм оцінив моє обличчя.
…
Кілька разів мав русофобські діалоги. Іноді люди питають, звідки ти, а іноді ще й радіють, коли знають, де Україна.
І от на одному з контрольних пунктів до мене підійшов якийсь дядько, — я
готувався вже від’їжджати, — і у нас відбувся такий діалог:
— Where are you from? (Звідки ти?)
— Ukraine. (З України.)
— Oh, I know! It’s near Russia. (О, я знаю! Це біля Росії.)
— Sadly. (На жаль.)
— I agree. (Погоджуюся.)
Таких діалогів у мене було зо три, і ніхто не питав, чому я так кажу. Ну хоч розуміють, я вдячний їм за це.
…
Росіяни.
Загалом я не дуже спілкуюся з росіянами. Їхня поведінка була для мене карикатурно-стереотипною. Звісно, поведінка тих, які йшли на контакт, бо моєї ініціативи контакту з ними не було зовсім (Васю, окрім тебе, звісно).
І ось ти їдеш, а хтось тобі тут весело кричить: «Прівєт братьям-славянам». От курва, чого вони з цими братами носяться, могли вже давно всіх у бандерівці записати й не продовжувати цю радянську лінію синтетичного об’єднання народів.
Чи поїду ще?
Так.